Червоне
Село Червоне, що у Андрушівському районі Житомирської області, заслуговує на увагу завдяки мінімум двом речам: цікавій історії та неймовірному палацу.
Червоне веде свою історію з першої пол. XVII ст. У 1621 р. власником Бердичева і багатьох навколишніх земель став польський магнат з давнього литовсько-українського роду граф Януш Тишкевич. Він був дуже вправним господарем, сприяв заселенню своїх земель, спустошених набігами татар, шляхом звільнення переселенців-селян від податків. У 1624 р. він заснував Червоне.
У XVIIІ ст. село переходить у власність родини Божинець-Лесницьких, а згодом – до родини Грохольських. У 1851 р. тут був зведений палац у неоготичному стилі, який і зберігся (якщо можна так сказати) до наших днів. Тоді власником села був Адольф Грохольський, учасник польського антиросійського повстання 1831 р. Після його смерті у 1863 р. маєток успадкувала його дружина Ванда Радзивілл (яка, до речі, була молодша за чоловіка на 31 рік). Ванда не захотіла жити у Червоному і продала маєток українському цукрозаводчику Ніколі Артемійовичу Терещенку, а сама переїхала до Парижу.
За Терещенків Червоне почало розвиватися як промисловий центр. До 1917 р. тут був цукрозавод, паровий млин, ґуральня, цегельня, електростанція, пекарня, кінний завод.
Але найцікавіше те, що Червоне стало центром українського літакобудування. З кінця ХІХ ст. селом володів Федір Федорович Терещенко – всебічно обдарована і високоосвічена людина. У 1909 р. 21-річний Терещенко за власні кошти почав спорудження майстерень, у яких почалося будівництво літаків. А за аеродром спочатку слугував вигін для худоби.
Невдовзі маленьке виробництво перетворилося на справжній авіазавод. Основним видом діяльності червоненських авіамайстерень було виробництво та ремонт літаків за французькими зразками за замовленнями Військового міністерства Російської імперії. Але то було для прибутку, адже спочатку ентузіаст та великий прихильник неба і літаків Терещенко тільки вкладав і вкладав гроші і нічого не отримував. А от для душі Терещенко сам займався конструюванням літаків. До речі, він закінчив Київський політехнічний інститут. Ви можете собі уявити, щоб зараз в Україні син олігарха вчився у КПІ? Так, не ті зараз олігархи в Україні, не ті…
Ще Федір Терещенко був першим в Україні дипломованим пілотом, а вчився він літати у Парижі. Так от, у нього на підприємстві працювали у свій час конструктори Д. Григорович, С. Зембінський, А. Пішоф та інші. І звичайно ж, заслуга у створенні власних літаків належить більше ним, ніж Федору Федоровичу, він був просто співавтором, але усі ці літаки носили ім’я власника підприємства. Усього власних літаків було спроектовано сім моделей. Перші моделі власних машин були використані, можна сказати, «для себе», а от літак «Терещенко №5 біс» вже був на випробовуваннях на фронті під час Першої світової війни.
Маленьке провінційне Червоне стало широковідомим, сюди стали приїздити відомі авіатори – льотчики і конструктори. Цікаво, що у 1913 р. Терещенко уклав контракт з російською льотчицею Любов’ю Голанчиковою на випробування літаків. Ця смілива жінка була досить популярною актрисою, виступала під псевдонімом Мілі Море. Одного разу вона познайомилася з одним із перших російських авіаторів Михайлом Єфімовим, який запропонував красивій жінці покататися на аероплані. Політ так сподобався Любі, що вона вирішила назавжди «зав’язати» зі сценою і стати льотчиком. Голанчикова була не просто льотчиком, а пілотом-випробувачем, першою у Російській Імперії жінкою-випробувачем. Згідно з контрактом, укладеним на рік, Голанчикова не мала права сідати на інші літаки, крім червоненських, отримувала платню у 500 карбованців на місяць, квартиру і безкоштовний проїзд по Росії.
Червонський аеропланний завод (так підприємство звалося офіційно з 1914 р.) проіснував у селі до 1915 р., коли у зв’язку з наближенням лінії фронту він був евакуйований до Москви, де був проданий авіазаводу «Дукс».
Після 1917 р. Федір Терещенко виїхав до Франції, і про його заняття авіацією у подальшому нічого невідомо.
Перейдемо до палацу. Прекрасна і водночас жахлива споруда. Прекрасна своєю довершеною архітектурою. Стилізація під англійський замок, виповнена з надзвичайним смаком. Чимось нагадує Воронцовський палац у Алупці. Готичні вежі, стрілчасті вікна. І замок з привидами, і казковий палац одночасно. Просто неймовірний! Навколо палацу був розбитий парк, залишки якого можна розпізнати і зараз. Принаймні, липова алея і озера нагадують про колишню розкіш.
А весь жах у тому, що така перлина доведена до просто катастрофічного стану. У радянський час тут був сиротинець, а зараз у палаці оселився якійсь монастир московського патріархату, що теж не тішить, адже усім відомо, що православні у пам’ятках архітектури не бачать власне пам’яток архітектури і переробляють їх під «духовні» потреби на казна-що. А шкода, адже маєтків в Україні збереглося хоча й багато, але таких, як палац у Червоному, справді одиниці. Це справжній архітектурний діамант!
Дорога до Червоного відповідає стану палацу повністю: жах! Громадським транспортом можна дістатися з Житомира: декілька разів на день з обласного центру їде до села автобус.
Жовтень 2012
