Історія Криму
У передгірному і гірському Криму, а також на Південному березі, мешкали таври. Від таврів і походить стародавня назва гірської і прибережної частини Криму Таврика, Таврія, Таврида. До наших днів збереглися і були досліджені залишки укріплених пристанищ і житлових споруд таврів, їхні кромлехи (кільцеподібні огорожі з вертикально поставлених каменів) і таврські гробниці – «кам’яні скрині».
Новий період історії Таврики починається із захоплення Криму скіфами. Цей період характеризується якісними змінами у складі населення. Дані археології свідчать, що після цього основу населення північно-західної частини Криму складали народності, що прийшли з Придніпров’я.
У VI-V століттях до н. е., коли в степах панували скіфи, на узбережжі Криму заснували свої торговельні колонії вихідці з Еллади. На згадку про себе вони залишили назви найважливіших стародавніх міст. Так, Пантікапей або Боспор (сучасна Керч) і Кафа (Феодосія) були побудовані колоністами з давньогрецького міста Мілета. Херсонес, розташований в межах нинішнього Севастополя, споруджений греками з Гераклеї Понтійської.
У першій половині V століття до н. е. на берегах Чорного моря виникають дві самостійні грецькі держави. Одна з них – демократична рабовласницька республіка Херсонес Таврійський, до складу якого входили землі західного Криму: Керкинітіда (Євпаторія), Калос Лімен (Чорноморське). Херсонес ховався за могутніми кам’яними стінами. Він був заснований на місці таврського поселення. Інша – Боспорська автократична держава, столицею якої став Пантікапей («шлях риби»). Акрополь цього міста знаходився на горі Мітридат, а поруч археологи розкопали знамениті кургани Мелек-Чесменській і Царський. У цих курганах виявлені кам’яні склепи – унікальні пам’ятники боспорської архітектури.
Ім’я кипчаків ще в XIX столітті носили 23 кримських села. Назву гори Аю-Даг (Ведмідь-гора) багато дослідників зводять до половців. Звідти ж й Артек (від імені Артик або Артук сина половецького хана).
Грецькі колоністи привезли на береги Кімерії-Таврики своє мистецтво будувати кораблі, вирощувати виноград, оливкові дерева й інші культури, споруджувати прекрасні храми, театри, стадіони. У Криму виникали сотні грецьких поселень – полісів. Античні греки створили великі історико-літературні твори про Крим. Еврипід на кримському матеріалі написав драму «Іфігенія в Тавриді». Греки, що жили в Херсонесі Таврійському і в Боспорі Кімерійському, знали «Іліаду» і «Одіссею», в яких Кімерія безпідставно характеризується як «сумна область, покрита вічно вологим туманом і млою хмар». Геродот у V столітті до н. е. розповів про релігійні вірування скіфів, про таврів.
Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з’явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття. Перебування в кримських степах готів продовжувалося порівняно недовго. Під могутнім натиском гунів у IV столітті н. е. вони були вимушені піти в гористі місця Криму, де поступово змішалися з нащадками скіфів тавра. До історичних пам’ятників того періоду відносяться так звані печерні міста, розташовані в Бахчисарайському районі і в зоні Севастополя.
Після розпаду Римської імперії (VI століття) Крим потрапляє до сфери впливу Візантії. Візантійський імператор Юстиніан I (527–565), прагнучи зміцнити свої позиції в Тавриді і захистити візантійські володіння на узбережжі від степняків-кочівників, перетворює Херсонес на могутню фортецю. На південному узбережжі Криму споруджує нові фортеці Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф). На підступах до Херсонесу через гірський Крим він споруджує могутні фортеці: Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-Кале та інші.
Відомо, що в 774 році до берегів Чорного моря з Єрусалиму бігли євреї. Тоді Таврією володіли хазари, і вони прийняли євреїв доброзичливо. Мабуть, кримчаки як народність сформувалися на основі саме тих євреїв-переселенців у VIII столітті. Проте єврейські поселення з’явилися в Криму набагато раніше: у I столітті євреї проживали в Пантікапеї і мали значну власність. У IV столітті у Пантикапеї існував єврейський храм – синагога. Проживали євреї і в Херсонесі. У 300 році вони разом із греками піднімалися на озброєну боротьбу проти насаджуваного Римом християнства. Зараз у Криму проживає близько 18 тисяч євреїв.
У другій половині IX століття, після ослаблення Хозарського каганату, до Криму проникають угри – угорці. Наприкінці VIII – початку IX століть, після виникнення держави Київська Русь, київські князі, переслідуючи політичні цілі, які були пов’язані з торгівлею, організовують походи до Криму, на південне узбережжя. Слов’янська колонізація досягає Керченської протоки.
Християнство стало відоме у Криму відразу ж після його запровадження в Київській Русі. У 988 році (за іншими джерелами – в 989 році) князь Київської Русі Володимир, зайнявши Корсунь, прийняв тут офіційне хрещення (оголошення) і відтоді став примусово вводити християнство на Русі. Проте київські князі, направляючи сили і енергію на об’єднання слов’янських земель Придніпров’я і боротьбу з кочівниками, поступово втратили позиції в Тавриці. Якщо при Володимирі Красне Сонечко Крим, за словами Карла Маркса, належав Русі, то у XII столітті велика частина півострова стала половецькою (кипчаківською).
Вперше монголо-татари потрапили до Криму в 1223 році. Вони зруйнували Судак, який у той час був найбагатшим із торгівельних центрів Криму. Положення скорених народів півострова стало надзвичайне важким. Золотоординські завойовники обклали їх непомірно важкою данню – ясаком, вивозили рабів і продавали до інших країн. Після завоювання монголами Таврії в першій половині XIII століття вони у ряді місць увійшли незначним шаром до складу правлячої феодальної еліти Криму.
Після розпаду Золотої Орди залишки татаро-монголів у Криму підпали під вплив тюркської мови і були тюркизовані. Тоді Мангуп був столицею найбільшої держави середньовічної Таврики – князівства Феодоро. Найперші відомості про це князівство відносяться до першої половину I століття. Мангуп був однією з найбільших фортець середньовічного Криму (90 га) і при необхідності приймав під захист значні маси населення. У липні 1475 року Мангуп був обложений турками-османами. Увірвавшись до міста, турки винищили майже всіх жителів, розграбували і спалили Мангуп. На землях князівства був утворений турецький кадилик (округ).
Основним заняттям кримських татар (так їх почали називати набагато пізніше) на півдні було садівництво, виноградарство, тютюнництво. У степових районах Криму у них було особливо розвинене тваринництво, перш за все розведення овець і коней, шкіряне виробництво.
У XIV-XV століть між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою ніякої влади. Слов’яно-тюркське населення цього регіону, власне, і поклало початок козацтву. На початку XV століття згадується про татарських козаків, а в 1492 році з’являються відомості про козаків-християн. У першій половині XVI століття відбувається процес злиття двох козацтв в єдине, тобто запорозьке. Для раннього козацтва притаманна двомовність. Багато запорожців гарно розмовляли татарською мовою. До речі, і в Криму українська мова не була рідкістю. Нею писалися листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською.
Разом з тим в життя запорожців проникло чимало елементів тюркського побуту. Меч було замінено татарською шаблею, гусла замінила кобза, а порти поступилися шароварам. Козаки своїх молодих слуг почали називати джурами, а не отроками, свої загони – ватагами, а не дружинами.
У військову справу увійшли тюркські слова: осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан. Не дивно, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом.
В цей час між Кримом і Запоріжжям налагоджуються економічні зв’язки. Запорожці купували в Криму сіль, причому не тільки для власного споживання, але й для експорту до Росії та Польщі. Кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та узбережжі Азовського моря. В свою чергу, запорожці надавали татарам можливість випасати худобу на українських землях. Нерідко козаки і татари надавали взаємну допомогу під час стихійних лих, причому абсолютно добровільно, без будь-якого примусу «зверху». З XVI століття у відносинах двох сусідніх народів спостерігаються окремі випадки «бойової співдружності». Так, у 1521 році Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана та покликав на допомогу козаків. Коли турецькі кораблі відправилися до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму турецьке військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив і козацький полк. Рештки турецької армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Шагін-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, згідно з яким козаки зобов’язувалися допомагати кримцям, а кримці – козакам.
У 1639 році козаки обрали гетьманом Карпа Півторакожуха. Недовгий час його правління відзначався насамперед відверто антипольською спрямованістю та зближенням з кримськими татарами. Поляки неодноразово намагалися приборкати непокірного гетьмана. Одначе козаки успішно відбивали походи польських загонів на запорозькі землі, а полонених жовнірів вимінювали у татар на баранів та іншу худобу. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, які часто вторгалися у татарські володіння, завдаючи чималої шкоди. Завдавши калмикам поразки, гетьман убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши разом з тим основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.
У 1768 році Крим стає ареною воєнних дій між Російською та Османською Імперіями. Наслідком цієї війни стала Кючук-Кайнарджійська мирна угода, за якою Кримське ханство отримало незалежність від Османської імперії, проте вже у квітні 1783 року було анексовано Російською імперією. З приєднанням Криму до Росії він став не тільки великим портом для міжнародної торгівлі, але й основним місцем відпочинку вищої російської знаті. На півострові почалося будівництво нових міст – Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали тут вищі чини держави: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.
У грудні 1917 року із розвалом Російської імперії у Криму повстала Кримська Народна Республіка, яка стала першою у світі мусульманською республікою. Проте вже протягом січня 1918 року більшовицьким інтервентам вдалося скинути республіканську владу і захопити весь півострів. Остаточно радянська влада у Криму була встановлена 18 жовтня 1921 з проголошення Кримської АРСР у складі РРФСР.
Із входженням до Союзу РСР і до його розпаду Крим став так званим «партійним заповідником». У Криму відпочивали всі генсеки і міністри СРСР, проводилися важливі політичні міжнародні симпозіуми, конференції, з’їзди і самміти. Однією з найважливіших стала Ялтинська конференція, на якому лідери СРСР, США та Великобританії ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.
У 1941 році Крим опинився під владою гітлерівців, які розв’язали терор проти мирного населення, а 18 травня 1944 року із відвоюванням Криму радянськими військами весь кримськотатарський народ за наказом Сталіна був депортований з Криму. У злочині були задіяні 32 000 енкаведистів. Загалом депортовано 193 865 кримських татар, понад 30 тисяч загинули. Постраждали також і представники інших національностей, зокрема греки, болгари, німці.
У 1945 році автономія була скасована, натомість існувала Кримська область, передана у році 1954 зі складу РРФСР до УРСР М. С. Хрущовим, «з огляду на спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР»
У 1991 році із проголошенням незалежності України територія півострову входить до складу України. 1992 року була відновлена кримська автономія у складі України.
Докладніше про Судак, Феодосію, Сімферополь
