Звіт про подорож до Дрогобича (2007)
Після відвідання Дрогобича виникла така думка, що хотілось би народитися тут. Просто дуже хочеться узнати це місто якось більше. А може насправді Дрогобич звичайне, нічим не видатне провінційне місто, просто настрій у нас хороший був… Ну, ви краще самі поїдьте і подивіться.
Якщо вас цікавить історія Дрогобича, то ознайомитися з нею ви можете тут. А ми зупинимось на тому, що кожен з вас знайде у місті дуже легко за допомогою будь-якого путівника.
З путівників ви дізнаєтесь про стандартний набір дрогобицьких цікавинок: про те, що Дрогобич був центром солеваріння, і що на гербі його зображено дев’ять бочок солі, які символізують дев’ять жуп (солеварень). Зараз у місті є один антикварний солеварний
Ще путівники розкажуть, що є у місті один вуз – це Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка. Як там з навчальним процесом – не знаємо, але будинок, у якому розташований заклад, вражає красою і величчю (подивіться на фото ліворуч). До речі, на вулиці Стрийській є ще один корпус ДДПУ, теж у старовинному красивому будинку. Дивлячись на це фото, вважаємо, що нам пощастило, що ми потрапили до Дрогобича саме у цю пору, коли місто просто поринуло у цвітіння.
А що ж взагалі путівники радять нам подивитись у місті щодо архітектури? Ну, по-перше, ви прочитаєте, що тут є аж дві дерев’яних церкви. Брехня суцільна! Їх там три.
Якщо йти від церкви Юра по вулиці Солоний Ставок (по дорозі оглянувши солеварний завод), то прийдете до ще однієї видатної пам’ятки дерев’яної архітектури – церкви Воздвиження Чесного Хреста (XVIІ ст.) У ній збереглися розписи та ікони XVII ст.
Дивлячись на ці церкви, не можемо збагнути, як дерево може зберігатися так довго? Чи це все підробка?
Так, йдемо далі, щоб побачити третю дерев’яну церкву. Від Воздвиженської церкви по вулиці Зварицькій доходимо до вулиці Коцюбинського і йдемо по ній. Праворуч по вулиці буде старовинний цвинтар. Ось на ньому і знаходиться церква Параскеви П’ятниці (1815). Вона значно поступається по красі двом, що ми вже оглянули, а ось цвинтар дуже цікавий, збереглося багато надгробків ХІХ ст.
Далі, поруч з площею Ринок, можна побачити відразу дві великі культові споруди: церкву Святої Трійці (1690), яка є кафедральним собором Дрогобицько-Самбірської єпархії УГКЦ; та костел Святого Варфоломія (XV ст.). Біля костелу стоїть найвідоміша пам’ятка міста, яка є його візитною карткою – колишня оборонна вежа (1551), яка зараз є дзвіницею костелу Варфоломія.
А біля вежі стоїть пам’ятник Юрію Котермакові (бл. 1450-1494), який на честь своєї Батьківщини взяв собі псевдонім Дрогобич (раптом стану знаменитістю – візьму псевдонім “Харків”). Він був вченим, доктором медицини і філософії, автором першої української друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року». А ще Юрій Дрогобич був певний час ректором найстарішого вузу Європи – Болонського університету. Ось так.
Ще обов’язково всім треба знати, що у Дрогобичі народився Бруно Шульц (1892-1942) – видатний майстер літературної мистифікації та надзвичайно талановитий художник, який після смерті здобув світової слави та визнання.
Так, що ще нам підкинули путівники? Те, що у Дрогобичі збереглася найбільша чи то у Галичині, чи то у Східній Європі синагога (сер. ХІХ ст.). А ще у Дрогобичі є видатна пам’ятка з дивною назвою шпихлір (1778). Це така штука, яку можна назвати іншими словами житниця або амбар. Симпатична річ, але в жалюгідному стані. Ми блукали, шукали, але ж знайшли. Якщо і ви захочете побачити шпихлір, поки він не розвалився, то робити це треба так: праворуч від головного корпусу університету є вуличка Карпатська. Ось нею треба йти і з правого боку, за житловими будинками, буде шпихлір. Поспішайте!
Крім усіх цих красивих речей просто приємно було погуляти вулицями міста. Більш за все сподобалась вулиця Мазепи – якась вона довершена в архітектурному плані. Є на ній, наприклад, такий обкладений кахлями будинок, як на фото ліворуч. Поруч з ним є ресторація “Галіція”, у якій ми перечекали зливу. Потішило! Зокрема, меню. Заклад пропонує три сорти чаю – Хеліс, Ахмат і Лептон (замість Хейліс, Ахмад і Ліптон). А ще в репертуарі є український борщ з однією капустиною. І просто борщ, у два рази дешевший. З чого він, ми дізнаватися не ризикнули. Ну, і звичайно ми вже втомилися зауважувати про традиційний репертуар західноукраїнських кав’ярень (маршруток, базарів, таксистів тощо) – найгірша російська попса на всю катушку! Хочеться спитати: хлопці, де ви це лайно берете? І хто вам сказав, що це лайно – модне? Жах!!! Нормальні заклади громадського харчування (точніше їх відсутність) – це те, що завжди дратує у маленьких містечках. Ну, це єдине, що НЕ сподобалось.
А взагалі… Площа Ринок, вулиці Ковальська, Шевська, Жупна, Франка… Так цікаво ними гуляти. Ще сподобався парк імені Бандери з пам’ятником йому ж. Одним словом, місто дуже душевне. Дуже.
І ще хочеться сказати, що Дрогобич має своє неповторне обличчя і атмосферу. На наш погляд, тут, попри все, зберігся дух старої Галичини. Дуже хотілося б, щоб українські міста не втрачали свого обличчя і своєї “українськості”. Поки що у Дрогобича цього трошки є.
Квітень 2007
