Подорож 2010 (+багато фото)
От і Бережани останнього разу не втішили. Коли ми потрапили туди п’ять років тому, то місто дуже сподобалося своєю затишністю і якоюсь провінційною чарівністю. А ще була надія, що місто буде з часом ставати краще, адже потенціал є. Та куди там!!! Зараз Бережани справляють враження повного захолустя: ввечері хоч голий ходи – освітлення нема зовсім. Було воно у європейських містах ще у XVII столітті, але ж здається ми остаточно вже Азія. Що стосується доріг, то замість них якісь уламки асфальту, змішані з багнюкою. А пам’ятки архітектури – то просто жах. За останній час ми не бачили жодної пам’ятки в Україні, яка була б дійсно відновлена чи по-справжньому реставрована. А те «відновлення», що робиться у відношенні до старовинних церков, ніяк не можна назвати реставрацією, адже після неї вигляд пам’яток тільки псується. А ще більше псуються українці, які зовсім забули, де коріння, витоки, і що таке справжні цінності.
Свою вже третю за п’ять років екскурсію Бережанами ми почали з оглядин величезної засміченої купи старовинної цегли з гордовитою назвою «синагога». Є різні дані щодо часу її побудови: XVI століття і 1718 рік. Можливо, що обидві версії мають право на життя, адже будинки руйнуються, відновлюються, перебудовуються до невпізнання. Але друга версія все ж таки більш ймовірна. Як це не смішно, але на цій руїні до сих пір висить табличка про те, що вона охороняється державою.
Колись єврейська громада Бережан була дуже потужною. Крім залишків синагоги є ще у місті залишки кіркуту на горі, з якої відкривається мальовничий краєвид з приватними будинками. Будинки непогані. Кіркут – не дуже.
Зберігся у Бережанах і старовинний польський цвинтар, діючий до сьогодні вже як український. Не знаємо, чи це ментальна риса, чи слідство цілеспрямованого винищення духовності, але ж українці мають дуже коротку історичну пам’ять. І це видно по цвинтарям. Поховання у занедбаному стані, надгробки зруйновані, скрізь сміття… Так виглядає старовинна частина бережанського цвинтаря. А поруч цілком доглянуті сучасні поховання. Тобто, принцип «моя хата зкраю» зберігається в українців і у загробному світі. Невже десь у цивілізованій європейській країні є занедбані цвинтарі? Хочеться зазначити, що в УСІХ скульптурах на бережанському цвинтарі відбиті голови. Символічно. Зовсім безголові люди це робили, у яких немає майбутнього.
Перший день нашого перебування у Бережанах виявився взагалі якимось сумним і дощовим. Надвечір погода трошки налагодилася, адже це був вечір напередодні Великодня. У Троїцькому храмі почалася вечірня служба, а потім чи не усе місто вилилося на центральні вулиці з надзвичайно красивими та святковими кошиками, повними усяких смачних речей. Доброзичливі священики довго обходили зі своїми кропилами довжелезні коридори з кошиків… А потім Бережани спорожніли. І ми пішли до готелю брудними бережанськими роздовбаними тротуарами у повній пітьмі з надією, що завтра буде хоча б сонце.
І воно таки вийшло! І так припекло, що ми проспали ранкову великодню службу у бернардинському монастирі суворого режиму. Так, у бернардинському монастирі (XVII-XVIII ст.) знаходиться колонія, тому оглянути архітектурний комплекс неможливо, якщо тільки ви не неповнолітній злочинець. Але недільними ранками, о 8.00, можна відвідати службу у головному соборі монастиря – колишньому Миколаївському костелі (1630-1683), який зараз є церквою Пратулинських мучеників. До речі, хто ж ці мученики? Ось довідка вам. Село Пратулин знаходиться неподалік міста Біла в Польщі. Жителі цього села були свідомими греко-католиками і не хотіли переходити на російське православ’я, яке уряд Росії, зайнявши Підляшшя, насильно запроваджував в українському народі. У січні 1874 року понад 500 вірних греко-католиків села Пратулин зібралися біля своєї церкви з метою не впустити православного священика до храму. Тоді царський урядовець дав наказ стріляти. 13 людей загинули на місці. У 1996 році Іван Павло ІІ канонізував пратулинців.
Через «зону» храм неможливо нормально сфотографувати, тому те, що ми тут вам показуємо, все оплетено дротами (а фотошопом користуватися ліньки). До речі, башточку на даху храму відновили і зробили «золотою», а от сам дах навколо башточки обвалився. На чому тримається башточка – загадка природи. Ще одна печальна конаюча пам’ятка міста.
Як би там не було, але службу ми проспали. А потім рвонули у сусідню Івано-Франківську область, щоб там вдарити у дзвони церков мальовничих Чесників та Рогатина.
А що ж Бережани? Осяяні святковим сонцем, Бережани цього дня трошки більше потішили око. Хоча замок все ж таки розчарував.
Перший раз за наші подорожі до Бережан він був зачинений. Шкода. А може воно й добре, що ми учергове не побачили тієї розрухи, яка панує на території пам’ятки. Скрізь шпарини ми помітили, що на подвір’ї замку ведуться якісь роботи, але відновлювальні вони чи навпаки – руйнівні, ідентифікувати не вдалося. Такі то роботи. Одна з колись цілих стін замку чомусь розвалена (штурмував його хтось, чи що?), а древнє каміння валяється поруч: бери – не хочу. Проте відновлений, якщо можна так сказати, один з корпусів замку. Чомусь із червоної цегли і з бляшаним дахом. Вигляд у цього новоствореного сараю просто потворний. Невже ж так і залишиться? А каплиця Сенявських як була у риштованні чотири року тому так і залишилася, змін ми не побачили. Може риштовання не для реставрації поставили, а для того, щоб храм просто не завалився?
Не додав оптимізму цього разу й вірменський костел Святого Георгія (1764). Став ще більше занедбаним: ті ж зачинені ворота, та ж купа будматеріалів на подвір’ї, те ж дебільне графіті на стінах і повне спустошення.
А от костел Різдва Богородиці (костел Святих Петра і Павла, 1600-1625) навпаки, виглядає якось урочисто і цілком доглянуто. Особливо яскравого вигляду додає йому такий собі псевдовітраж у вікні-розі на фасаді костелу, а також ядучо-червоний дах, який прийшов на зміну цілком природній для такого храму черепиці.
Але ж ми відхилилися від маршруту. Йдемо далі. Вулиці Вірменська, Академічна, Банкова, Бандери… Тут найбільша концентрація старовинних будинків, які заслуговують на увагу. Тут можна зустріти дуже цікаві зразки модерну. Не знаємо, як всередині, а ззовні будівлі потребують реставрації. Ну, не тільки час, але й самі люди псують до неможливості вигляд будинків. Зверніть, наприклад, увагу на будинок по вул. Академічній, 1 (1909 р.). Роздивитися, власне, сам будинок за павутиннім дротів, супутникових антен, кондиціонерів важко. І так скрізь, причому не тільки у Бережанах, а й в усій Україні: у хаті зроблю палац, а поза хатою – мене не стосується! До речі, дроти на вулицях і будинках – особлива стаття! От ви спитаєте: а як же без електрики? А до чого тут електрика, якщо світлофор, який ви можете побачити на фото з будинком пошти (поч. ХХ ст., вул. Бандери, 1) не працює вже мабуть років з 15. Але до сих пір висить над перехрестям. Поки впаде і не вб’є когось. Бажано з міських урядників.
І нарешті виходимо на центральну площу Бережан – Ринок. Більш-менш чистеньке місце, хоча і тут не без новожлобства. От раніше у Бережанах була найоригінальніша площа Ринок в усій Україні – «у смужечку». Саме так була викладена бруківка і плити. А що зараз? А зараз типова потворна плитка, причому викладена якось фрагментарно, криво, шматками. Одним словом «облагороділі» площу. І ще. Коли ми п’ять років тому сиділи на лавці ввечері на цій площі, горіли усі (ну, майже) ліхтарі. Зараз – темрява. Ось так.
Така от не дуже оптимістична подорож древніми і колись прекрасними Бережанами. Якщо хтось не згоден з тим, що тут написано, так не ображайтеся, – винні самі.
П.С. А от з чим дуже добре у Бережанах, так це з фауною.
Квітень 2010
Дещо про наші попередні подорожі, а також корисна інформація:
Про Бережани у наших розповідях про подорожі на Тернопілля у 2005 та 2006 рр.
