Якщо їхати по трасі зі Стрия у бік Славського, то мальовниче Верхнє Синьовидне не помітити неможливо. Впізнати його можна за високою вежею костелу, який стоїть прямо біля дороги, а також за золотими куполами дерев’яної церкви, що височіє на горі у центрі селища.

Верхнє Синьовидне розташоване у прекрасній місцевості – тут вже почалися Карпати. Відлік горам можна умовно розпочати від передуючого Верхньому Нижнього Синьовидного, розташованого трошки нижче (ну, ви здогадалися). А от наступне Сколе – вже справжнє гірське карпатське місто.

Що ж нам відомо про Верхнє Синьовидне?
Ну, передусім слід сказати про назву. Як можна здогадатися, означає вона те, що селище розташоване високо, і що всі гористі околиці, які видно навкруг, наче мають синє забарвлення. Так, вже давно і міцно приклеївся до наших чарівних Карпат епітет «сині». Але до Верхнього Синьовидного все це не має стосунку. Справа в тому, що раніше селище називалося Synowodzko Wyzne, тобто Верхнє СиньовОдне. Назва ця начебто походить від синіх вод великого озера, яке колись заливало обидва села (і Верхнє, і Нижнє). Хоча, може й не було ніякого озера, а просто річки Стрий та Опір розливалися синіми водами. Відомості про озеро ми почерпнули у «Географічному словнику Королівства Польського» 1889 р.

Там же йдеться і про першу згадку про селище, а саме про те, що Іпатіївський літопис нам повідомляє, як у 1240 р. король Данило, повертаючися з Угорщини від короля Бели IV, до якого звертався за допомогою у боротьбі з татарами, зупинявся на ночівлю в тутешньому монастирі Богородиці. Хоча офіційною датою заснування селища є 1561 р.
У часи Речі Посполитої селище належало до Стрийського староства. Згідно з ревізією 1692 р. тут було «халуп з ґрунтом» – 144, а «халуп без ґрунту – 47». (Смішну хохму видав перекладач Гугл: «chalupa» він переклав як «хатина», а «chalupa z gruntem» – як «котедж із земельною ділянкою».)
У цій же ревізії повідомляється, що місцеві мешканці займаються різними «гендлями», їздять торгувати до угорців та возять різні товари по ярмарках. Це заняття як основне зберігалося тут до першої половини ХХ століття; торгували місцеві виноградом та фруктами. Свого часу навіть Іван Франко відзначав, що синьовидські торгаші у комерційному таланті переплюнули євреїв. До речі, той же «Словник» повідомляє, що у 1880 р. у селі було 1633 греко-католики, 103 католики та 90 іудеїв, тобто останніх – менше 5%. Для галицького містечка того часу – катастрофічно низький процент єврейського населення. Може вони конкуренції з місцевими бойками не витримували? Нічого не залишилося до наших днів від синьовидських євреїв. Наприклад, місцева синагога була знищена німцями відразу після вторгнення.

Закінчуючи тему торгівлі відзначимо, що на ділянці траси від Нижнього до Верхнього Синьовидного кількість пропонованих проїжджаючим грибів, ягід і всього такого значно перевершує всі інші відрізки місцевих доріг. Хоча, безумовно, заробити тут більше і нема чим.

Тепер давайте нарешті прогуляємося селищем.
Біля самої траси увагу привертає стара церква, і саме через її подвір’я дуже зручно зайти до селища. Дуже часто в Інтернеті церкву помилково називають костелом Ченстоховської Божої Матері. Це плутанина. Насправді був тут такий костел з 1912 р., але він згорів у 1939 (або у 1944) р., а місце, де він стояв, важко ідентифікувати і воно, як пишуть, «забудоване колгоспними гаражами».
А існуючий храм – то є церква Івана Хрестителя, зведена у 1886 р. Вона має типовий такий закарпатський вигляд: проста (якщо не сказати примітивна) видовжена споруда із високою вежею-дзвіницею. Поруч із церквою стоїть хрест на честь мешканців села – героїв України, які загинули у боротьбі з усіма можливими окупантами: з нацистами, комуністами та іншими.

Проходимо через двір церкви та спрямовуємо лижі до старовинного будинку, який схожий на помісь школи з ратушею. Це і справді – середня школа, на яку причепили невеличку ратушну вежу з намальованим годинником. Цікаво так вийшло. На подвір’ї школи встановлений пам’ятник видатному уродженцю села Петру Яцику (1921-2001).

Петро Яцик – «українець, який відмовився бути бідним». Він народився у 1921 р. у Верхньому Синьовидному, у 1944 р. виїхав за кордон. З 1947 р. він жив у Канаді і був власником великої будівельної корпорації. Яцик заснував «Лігу українських меценатів». Він виділяв великі суми власних коштів на заснування та підтримку різних українських інституцій в усьому світі, зокрема можна назвати Український науковий інститут Гарвардського університету, Центр досліджень історії України при Альбертському університеті, Український лекторій у Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, видання «Енциклопедії українознавства», видання перекладу «Історії України-Руси» Грушевського англійською мовою та багато-багато іншого. Загалом Петро Яцик витратив на українську культуру та науку 27 мільйонів доларів. Це просто неймовірно. Прикро за мою націю, адже це, мабуть, чи не єдиний приклад такого українця. Принаймні, у ХХ столітті. З огляду на сучасний стан української мови, культури та науки хочеться сподіватися, що великий подвиг цієї людини не виявиться марним.

Йдемо далі у бік Золотої гори. Це знакове для Верхнього Синьовидного місце – саме звідси воно і походить. Колись тут було давньоруське городище X-XIV століть та монастир (у якому й зупинявся король Данило). Укріплення входило до системи фортець Карпатської лінії, що охороняли гірські перевали.
Зараз на горі розташована церква Святого Георгія Переможця, збудована у 1939 р. за проектом Василя Нагірного. З 1946 до 1988 р. храм був зачинений. Чесно кажучи, церква складає враження абсолютно нової – виною цьому є сучасний ремонт із оздобленням сучасними ж «неживими» матеріалами, які позбавили церкву автентичності. А от дзвіниця збереглася ще від попередниці – церкви 1790 р. Храм оточений цвинтарем.
З Золотої гори відкриваються чарівні краєвиди навколишніх гір Бескидів.

Верхнє Синьовидне є центром зеленого туризму. Місцевість тут дійсно мальовнича. Від селища на південь простягається заповідник «Сколівські Бескиди». Саме ці місця дуже зацікавлять людей, які полюбляють відпочинок із прогулянками по невисоким горам, а між метушливим містом та тихим селом зі свіжим повітрям оберуть останнє.

Як доїхати?
Кажуть, що Іван Франко зі Стрия до Верхнього Синьовидного йшов пішки та дорогою збирав матеріали для своїх творів. Не будемо повторювати цей трюк, адже 30 км – це не жарт. Можна цю відстань проїхати автобусами, які ходять часто та регулярно зі Львова у напрямку Мукачева (Сколе, Славського, Ужгорода).
Також є у наявності залізнична станція (залізниця була прокладена тут у 1885 р.), на якій зупиняються якісь три електрички.

Липень 2013