Давній Вишгород виник у Х ст., на високих пагорбах правого берега Дніпра вище Києва і гирла Десни, біля важливої переправи на торгівельних шляхах.

З самого початку Вишгородбудувався як місто-фортеця, що було оточене потужними дерево-земляними укріпленнями: валами, ровами, ескарпами. У місто вели три дороги: зі сходу – з долини Дніпра і перевозу; з півдня – з Києва; з півночі – з Поліського шляху.

Площа міста перед татарською навалою становила не менше 80 га. Як усі великі міста Київської Русі, Вишгород поділявся на княжу частину – дитинець, кремль та посад – ремісничі житлові квартали, що були як у межах укріплень, так і поза ними у долині Дніпра.

Вишгород був найближчою до столиці резиденцією великих київських князів. У Х ст. його називали на честь великої княгині – "град Волзин", тобто Ольжин. Як відомо з літопису, княгиня Ольга мала тут свою резиденцію. Місто часто згадується у літописах разом з іншими значними містами Київської Русі.

У 1015 р. був убитий князь Борис Володимирович, тіло його було перевезене у Вишгород і поховане у церкві Святого Василя. У 1020 р. у Вишгород були перенесені останки його рідного брата Гліба. Поховані вони були поруч.
У 1115 р. онуки Ярослава Святополк, Володимир Мономах та чернігівський Олег Святославич побудували у Вишгороді великий кам'яний собор та оздобили поховання князів, які є першими руськими святими, золотом і коштовностями. Це був найбільший храм Київської Русі. До нашого часу збереглися його невеликі залишки.

Роль Вишгорода, як значного духовного, релігійного центра підтримувалась авторитетом як митрополітів, так і світською владою, особливо великими київськими, чернігівськими та переяславськими князями.

У 1072 р. тут відбувався князівський з’їзд, де була прийнята так звана «Правда Ярославичів».

З кін. ХІ – поч. ХІІ ст. місто стало значним економічним центром Середньої Наддніпрянщини, тут швидко розвивалися гончарне, залізоробне та ювелірне виробництво. Вишгород став об'єктом пожалування, але не перетворився на окреме удільне князівство, а залишився передмістям Києва. У Вишгороді знаходились ставленики великого київського князя на правах воєвод: Ярополк Ізяславич, Всеволод Мстиславич, Вячеслав Володимирович, Андрій Юр'євич та ін. Була тут і своя посадська влада – тисяцький, який здійснював і поєднував адміністративне керівництво, поліцейські функції та функції визиску. У цей же час були побудовані нові укріплення міста. У 1115 р. Володимир Мономах побудував під Вишгородом перший мост через Дніпро.

Із сер. ХІІ ст. роль Вишгорода поступово знижується. У 1155 р. його самовільно залишив князь Андрій Боголюбський. У 1169 р. місто стало плацдармом для розгрому Києва одинадцятьма князями-союзниками на чолі з сином вже володимирського князя Андрія Боголюбського. У 1172 р. місто витримує дев'ятитижневу облогу коаліції з 20 князів.

Смоленські Ростиславичі, у руках яких перебувало місто у 2-й половині ХІІ ст. (Давид Ростиславич – 1180 р., Мстислав Давидович – 1187 р. тощо) для зміцнення ролі своїх смоленських володінь переносять останки Бориса і Гліба під Смоленськ, і духовна роль Вишгорода занепадає. Востаннє місто згадується близько 1214 р., коли точилася боротьба між новгородськими та київськими князями, Вишгородці стали на бік київського князя Мстислава Мстиславича. У 1240 р. місто розділило участь Києва та інших міст Середньої Наддніпрянщини: було знищене військами Батия.

Після монголо-татарської навали життя у місті поступово відроджується. За литовських часів Вишгород був невеликим містечком. Знову зруйноване татарами у 1482 р., у документах ХV-ХVІ ст. згадується як проста "прикоморня", а в ревізії Київського замку 1543 р. як "земля пуста, людьми неоселена".

У ХVІІ ст. Вишгородські землі надаються як вислуга різним людям. У люстраціях (описах) 1616 та 1622 рр. згадується як містечко укріплене замком з населенням у 100 дворів, з відновленою дерев'яною церквою Бориса і Гліба. Але визвольна війна 1648-1657 рр. і Руїна, що прийшла слідом за нею, остаточно зруйнували Вишгород як міський населенний пункт.

У ХVІІІ ст. Вишгород – звичайне київське село, де мешкало у 47 хатах 228 селян (1787 р.). Через півстоліття тут було півсотні дворів та 700 людей чоловічої та жіночої статі. Таким Вишгород залишався і у середині ХІХ ст., коли протоієрей М. Сікачинський за проектом відомого архітектора Костянтина Тона побудував на фундаментах давнього Борисоглібського собору цегляну церкву з дзвіницею та церковно-приходську школу.

Епоха капіталізму прийшла у Вишгород разом із цегляними заводами Л. Черноярова, Ф. Березовського та найманою працею. Головною продукцією була вогнетривка цегла – межигірка. Більшість працюючих на заводах – із сусідніх губерній. У невеликій кількості працювали вишгородці і на Межигірській фаянсовій фабриці, яка діяла до 1885 р. і була відома своїм якісним фаянсом, що постачався навіть на імператорський стіл. У 1900 р. у Вишгороді мешкало півтори тисячі осіб у 272 подвір'ях, які займались городництвом, садівництвом, хатнім ремеслом та промислом.

У ХХ ст. Вишгород разом з усією Україною пережив і буремні роки революційних змагань, і Громадянську війну, і сталінські репресії, і жахливу окупацію віськами фашистської Німеччини. Як символ жахів останньої війни майже до кінця сторіччя стояла напівзруйнованою церква Бориса і Гліба, яка пам'ятає історичні події листопада 1943 р., коли укотре Вишгород став плацдармом для штурму Києва.

У повоєнну епоху життя у місті пожвавилося завдяки будівництву Київської ГЄС – однієї з найбільших на той час теплоелетроцентралей Європи.

Зараз у Вишгороді мешкає бл. 27,8 тис. жителів.