Протягом останніх століть Харківський регіон та Харків стали не тільки традиційним центром Східноукраїнських земель, але й одним з найбільш розвинутих промислових регіонів України та півдня Східної Європи. Але історія краю бере свій початок у далекому минулому.

Колись у степах і лісостепах сучасної України жили скіфи та сармати, які займалися тваринництвом, землеробством і ремеслом, а також племена унікальної салтівської культури, стародавні сліди якої були знайдені в селі Верхній Салтів (Вовчанський район).

У X-XII ст. на правому березі ріки Уди було розташоване старослов’янське місто Донець, яке неодноразово згадується в літописах, – один з форпостів Київської Русі у боротьбі з кочовиками.

У пер. пол. XIІI ст., під час монголо-татарських набігів, територія краю зазнала безжалісного спустошення і невдовзі перетворилась на так зване Дике поле, покрите лісами та степовими травами.

Саме тут, між лісами й болотами, проходив сумно відомий Муравський шлях з Криму на Русь, по якому здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські та ногайські татари.
Для захисту від них на поч. XVII ст. серед Дикого поля почали створюватися перші малочисельні укріплені пункти – невеликі фортеці та остроги: Цареборисів (1600), Чугуїв (1638), Валки (1646).

Активне освоєння цих земель розпочалось у 30-ті рр. XVII ст., а масового характеру дістало під час війни Хмельницького 1648-1657 рр. Тоді на великих територіях сучасного Північного Сходу України в основному мешкали вихідці з Задніпров'я. Землі стали називатися Слобідською Україною, або Слобожанщиною (від слова «свобода»), центром якої став Харків, заснований у 1654 р. на злитті річок Харків і Лопань.

Протягом 1656-1659 рр. під керівництвом першого воєводи Воїна Селифонтова на місці сучасної центральної частини міста була збудована дерев'яна фортеця. На першому гербі Харкова були зображені золотий натягнутий лук із стрілою на зеленому полі.

Для захисту від татар у середині XVII ст. були створені Харківський, Ізюмський, Охтирський, Сумський та Острогожський слобідські козачі полки. Харків швидко став військово-адміністративним, а пізніше – торговельно-ремісничим і економічним центром усієї Слобожанщини.

У період формування та розквіту Слободських земель України Харків одержав статус губернського міста (1765), у 1780 р. став центром Харківського намісництва, з 1796 – Слобідсько-Української, а з 1835 – Харківської губернії.
З 1775 р. Харківська губернія мала герб: «...у зеленому полі покладені хрестоподібно ріг достатку з плодами, які знаходяться в ньому, та квітами і Кадуцея або Меркур'їв жезл, які символізують як достаток окружних країн того міста, так и торгівлю, що проводиться на знатному ярмарку, який там буває...» (П.П. фон Вінклер «Герби Російської імперії». Санкт-Петербург, 1899). Цей герб був офіційною емблемою Харківської губернії до 1919 р., у зміненому вигляді є гербом Харківської області з 1999 р.

Життя та подальший розвиток регіону повністю виправдали значення цієї символіки. Харківський регіон та Харків стали великим центром ремесел та торгівлі на півдні Російської імперії. У значній мірі цьому сприяло його географічне положення на перехресті шляхів з Москви, Петербургу, Києва до Криму та на Кавказ. У сер. XIX ст. товарообіг харківських ярмарків складав майже 50% товарообігу всіх ярмарків України.

На поч. XVIII ст. у губернії виникають перші мануфактури, а пізніше – фабрики та заводи.

Одночасно Харків стає культурним, науковим та просвітнім центром України. У 1726 р. сюди з Бєлгорода було переведено архієрейську школу, створену випускником Києво-Могилянської академії єпископом Єпіфанієм Тихорським за допомогою князя Голіцина. Школа отримала назву слов'яно-греко-латинської, і пізніше була перетворена на Харківський колегіум, який став центром освіти та науки на півдні Росії. У його стінах вчилося багато юнаків, що стали згодом видатними діячами науки та культури.

Наприклад, тут отримав знання перший «з природних росіян» доктор медицини та хірургії Григорій Базелевич, а також поет, бібліотекар Імператорської публічної бібліотеки Микола Гнедич, відомий перекладом на російську «Іліади» Гомера.
Випускниками Харківського колегіуму були професор Московського університету, його ректор, видатний природодослідник Іван Двигубський, «кумир московського студентства» відомий історик, журналіст і критик Михайло Каченовський та інші.
Першим професійним харківським архітектором, з ім'ям якого пов'язана планомірна забудова Харкова та інших міст Слобожанщини, був слухач додаткових класів колегіуму Петро Антонович Ярославський. У 70-х рр. XVIII ст. він удосконалював свою майстерність у відомого російського зодчого Баженова. Знаходячись в Москві, харків'янин брав участь у проектуванні та будівництві Великого Кремлівського палацу. Після повернення до рідного міста Ярославський майже 30 років обіймав посаду губернського архітектора.

17 січня 1805 р. відкрився Харківський університет. Серед його вихованців – вчений-біолог Ілля Мечников, історик Микола Костомаров, композитор Микола Лисенко, письменники Михайло Старицький та Петро Гулак-Артемовський, художник Генріх Семирадський, математик Михайло Остроградський.
Тут працювали засновник фізичної хімії М. Бекетов, математик В. Стеклов, філологи О. Потебня та І. Срезневський, історик Д. Багалій та багато інших.

З кін. XIX ст. розпочався бурхливий промисловий розвиток Харкова та Харківського регіону. Була прокладена Курсько-Харківсько-Азовська залізниця (1869). У Харкові були засновані великі заводи: сільськогосподарських машин, паровозобудівний, чавуноливарні, а в губернії – Гутянський цукровий (1869), Будянський фарфоро-фаянсовий (1885) тощо.

Історично склалося так, що благодатні природні умови Слобожанщини, чорноземні землі, широкий простір для торгівлі завжди приваблювали іноземців. А це, у свою чергу, давало поштовх розвитку промисловості, сільському господарству, транспорту, торгівлі, міському господарству.
Наприкінці XIX та з поч. XX ст. розвиток промисловості регіону відбувається за участю іноземного капіталу. Саме іноземна економічна присутність в цей період зіграла значну роль у підвищенні темпів господарського розвитку, збільшенні обсягів виробництва, перетворенні аграрного регіону на регіон з індустрією, що інтенсивно розвивається, у становленні Харкова як великого промислового центру.

Розвивається машинобудівна галузь. Фірма «Бельке і К» організовує виробництво різноманітних фабричних машин, створює чавунно-мідноливарний, механічний і котельний заводи у Харкові.
У 1870 р. А. Пільстрем вкладає кошти у створення машинобудівного і чавуноливарного заводу (тепер машинобудівний завод «Червоний Жовтень»).
Товариство М. Гельферікс-Саде створює завод хліборобських машин і знарядь, а у 1904 р. цей завод об’єднує своє виробництво з Бельгійським товариством (у подальшому завод «Серп і Молот»).
Велосипедний завод Лейтнера почав роботу у 1915 р. (з 1923 р. – Харківський велосипедний завод).
Завод «Загальної Електричної Компанії» (найкрупнішої монополії в електропромисловості США) починає випуск продукції у 1915 р. Тепер це Харківський електромеханічний завод. Початкова вартість основного капіталу складала 4,8 млн. золотих рублів.
Крім цього, за участю іноземного капіталу, було створено цілі галузі промисловості. Це винокурні, пиво-медоварні заводи, тютюнові фабрики, цукробурякові заводи, друкарні.

На поч. XX ст. у Харківському регіоні налічувалось 1982 школи, училища та гімназії (останні – тільки у Харкові та повітових центрах), видавалось 10 газет, розвивалось театральне та образотворче мистецтво.
Тут працювали прогресивні письменники Г. Данилевський та П. Грабовський, поет і етнограф І. Манжура, корифеї українського театру М. Кропивницький та М. Заньковецька, вчені О. Потебня та Д. Багалій, художники С. Васильківський та І. Рєпін та інші.

У 1919-1934 рр. Харків був столицею УРСР. Харківську область було утворено 27 лютого 1932 р.

У 1930–1931 рр. на Харківщині відбувалася колективізація сільського господарства. Голодомор тих років залишив свої жахливі сліди: смертність у різних районах Слобожанщині виросла у чотири – одинадцять разів.

У 1930-ті на Харківщині відроджувались старі промислові підприємства, споруджувались нові гіганти індустрії: тракторний, верстатобудівний, підшипниковий, турбогенераторний та інші заводи.

Харків тоді був другим за величиною містом УРСР і четвертим у СРСР, найбільшим транспортним вузлом Сходу Європи, одним з провідних наукових і культурних центрів. Тут працювали відомі діячі світової та української науки та культури: Л. Ландау, Б. Вєркін, М. Барабашов, М. Самокиш, Лесь Курбас, Н. Ужвій, А. Бучма та багато інших.

Більше 400 тисяч харків'ян бились на фронтах Великої Вітчизняної війни (1941-1945), дві третини з них загинули. Окупація області тривала з 20 вересня 1941 по 20 вересня 1943 р.
За ці роки Харків вісім разів ставав місцем найважливіших битв. Тут загинуло більш 500 тисяч радянських воїнів та цивільного населення. Харків відомий як одне з найбільш зруйнованих війною міст Європи.

Наприкінці 1940-х рр. розпочалася відбудова міст і сіл області.

З 23 серпня 1975 року почав функціонувати Харківський метрополітен – другий в Україні.

Сьогодні Харківщина – це один з найбільш розвинутих промислових регіонів України. Станомна 2017 р. тут мешкає понад 2,7 млн. осіб.

У Харківській області народилися:
• Христина Алчевська (1882-1931) – українська поетеса і педагог, дочка Xристини Алчевської та Олексія Алчевського. Працювала вчителькою гімназії в Харкові.
• Володимир Безсонов (1958) – відомий український радянський футболіст.
• Олексій Бекетов ( 1862-1941) – український архітектор і педагог, автор багатьох будинків у Харкові, які визначають обличчя міста.
• Збігнєв Бжезінський (1928) – знаменитий американський політолог і соціолог, ідеолог зовнішньої політики США.
• Леонід Булаховський (1888-1961) – український вчений-мовознавець, академік.
• Володимир Бурлюк (1886-1917) – живописець, писав картини у стилях «сецесія», «кубофутуризм». Винайшов оригінальну декоративно-геометризовану манеру, названу «клуазонізм».
• Сергій Васильківський (1854-1917) – видатний український живописець-пейзажист.
• Валентина Гризодубова (1909-1993) – радянська льотчиця, учасниця рекордного перельоту з Москви на Далекий Схід у 1938 р., учасниця Другої світової війни, одна з перших жінок, удостоєних звання Героя Радянського Союзу.
• Ігор Губерман (1936) – відомий поет та письменник, автор власної віршованої форми під назвою «гаріки».
• Людмила Гурченко (1935-2011) – видатна радянська акторка.
• Василь Каразін (1773-1842) – український вчений, громадський діяч. Засновник першого у Східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення Міністерства народної освіти – одного з перших в Європі.
• Варвара Каринська (Barbara Karinska) (1886-1983) – американська дизайнерка одягу, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, співавторка сучасної балетної пачки, загальноприйнятої у світі, володарка «Оскару».
• Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) – видатний український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
• Саймон Сміт Кузнець (Кузнець Семен Абрамович) (1901-1985) – американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1971).
• Антон Макаренко (1888-1939) – український та радянський педагог і письменник, один із засновників радянської системи дитячо-підліткового виховання.
• Ілля Мечніков (1845-1916) – видатний науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.
• Євгенія Мирошніченко (1931-2009) – видатна оперна співачка, народна артистка СРСР.
• Петро Плевако (1888-1986) – український громадський, політичний і церковний діяч, член Української Центральної Ради.
• Ілля Рєпін (1844-1930) – видатний живописець.
• Генріх Семирадський (1843-1902) – відомий польський живописець.
• Гнат Хоткевич (1878-1938) – український письменник, історик, бандурист, композитор, етнограф, театральний і громадсько-політичний діяч.