Овруч – місто в Житомирській області, до якого так довго їхати... Півшляху з Києва їдеш більш-менш нормально, але коли в районі села Пиріжки повертаєш на Овруч і заглиблюєшся чимдалі в Житомирську область, дорога все гірше, а людей все менше. По дорозі зустрічаються села, але в них залишилося небагато хат, та й ті якісь нерадісні – мабуть, в них живуть в основному старі люди. Також зустрічаються давно закинуті якісь маленькі «хутори», де залишилися тільки фундаменти хат, скрізь які проросли вже зовсім високі дерева. Їдеш собі – ані машин, ані людей. Та й сам Овруч – місто якесь порожнє. Хоча, може нам просто так здалося? Чи просто день був передсвятковий – субота перед Великоднем, і всі сиділи вдома і пекли паски? А може дійсно тут порожньо… Чому так? Ну, по-перше, це Полісся – північний лісовий район України, віддалений від скупчення великих міст. А по-друге, подивіться на мапу забруднень чорнобильською радіацією, – ви побачите, що Овруч знаходиться саме там, де на цій мапі темна пляма.

Ми поїхали до Овруча, щоб подивитися на одну з небагатьох українських пам’яток архітектури часів Київської Русі. Так, тут зберігся собор Святого Василя, збудований у 1180-х роках. Дослідники схиляються до версії, що його архітектором був Петро Милоніг – один з чотирьох давньоруських архітекторів, чиї імена нам відомі. В той час удільним Овруцьким князівством керував князь Рюрик Ростиславович, який потім декілька разів ставав київським князем. Християнське ім’я Рюрика – Василь. До того, як постав мурований храм, на його місці стояла дерев’яна церква, побудована у 997 році князем Володимиром – хрестителем Києва. А християнське ім’я Володимира – теж Василь. За таких обставин собор не міг називатися на честь когось іншого.

До початку ХХ століття Василівський собор не був таким прекрасним, як зараз. Протягом декількох століть він стояв напівзруйнований. Величезної шкоди йому завдали не монголи (хоча і вони його добре попсували у ХІІІ столітті, але після цього храм відновлювався), а великий литовський князь Гедимін. Сталося це у 1321 році. До складу Литви, до речі, Овруч (або ж Вручай) увійшов у 1356 році вже за князювання Ольгерда. До ХІХ століття церква Василя простояла, як ми сказали вище, напівзруйнованою, та у 1842 р. через непрофесійні розкопки фундаменту якимись недоробленими археологами впала південна стіна, за нею стовпи, що підтримували купол, ну і сам купол. І ось після цього руїни стали зовсім печальними.

На щастя, на початку ХХ століття було прийняте рішення відновити храм. І теж на щастя, керувати цими роботами було доручено архітектору Щусєву.
Перед реставрацією архітектором та реставратором П. Покришкіним було проведене дуже скрупульозне археологічне дослідження. Справа в тому, що рештки стін, які впали у 1842 р. і ще раніше, валялися на землі, а також лежали під землею, якщо можна так сказати, майже в повному комплекті, тобто їх можна було скласти заново. Також були знайдені багаточисленні декоративні деталі. Тому відновити точний вигляд храму для спеціалістів високого рівня було цілком можливо.

Цілі фрагменти стін, що залишилися з ХІІ століття, були повністю органічно включені в нову будову без змін, виведені на поверхні, як зовні, так і всередині, щоб будівля у своєму вигляді була максимально автентичною. І якщо в древній стіні, або у відкосі древнього вікна були вибоїни чи інші пошкодження, вони не заліплювалися, не штукатурилися, і древній розчин між цеглинами не укріплювався. Тобто всі середньовічні поверхні залишилися абсолютно недоторканими. Ось так треба реставрувати!

Велику кількість решток плінфи (давньоруської цегли), знайденої в землі, на жаль, не було використано для відбудови, тому що цегла, що лежить в сирій землі декілька століть, стає непридатною для повторного використання. Але склад тієї плінфи, а також розчину було вивчено для виготовлення сучасного аналогу. Неймовірна праця!

А от що стосується даху і куполу, то тут Щусєв дав волю фантазії. На жаль, не залишилося зображень вигляду верху храму до руйнування. Скоріш за все, рештки даху і куполу валялися на самій поверхні землі, тому від них нічого не залишилося – все пішло на будматеріали для місцевих мешканців. Тому верхня частина храму була виконана такою, якою вона, за думкою Щусєва, могла би бути, але не факт, що була. За зразок довелося брати храми інших регіонів і часів. Храм Василя дуже схожий, наприклад, на П’ятницьку церкву в Чернігові, відбудовану вже у 1960-х роках. Також панування архітектури модерну в той час відобразилося у вигляді храму.

Всередині собору дуже тісно і темно. Інтер’єр був розписаний художником Блахновим чомусь у стилі новгородських церков. Також у розписах брав участь Петров-Водкін. Слід відзначити, що автентичні давньоруські поверхні залишилися не розписаними.

Доки реставрували храм, навколо нього виріс жіночий монастир, збудований у стилі псевдоросійської псковської архітектури. Він діє і зараз.

Собор, красивий і величний, стоїть на видному місці, біля дороги, що веде до Коростеня. Навколо нього є парк з лавочками і пам’ятниками. Додамо, що в соборі є злі жінки – монашки і просто бабки, які дивляться на вас, як на ворогів православ’я, і не дозволяють фотографувати. Будьте до цього готові.

Є ще один собор в Овручі – Преображенський (поч. 2000-х), зведений на місці зруйнованого під час радянської влади єзуїтського колегіуму на Замковій горі. Він збудований без додержання будь-якого стилю. Дуже великий і помітний. Мабуть, всі мешканці Овруча в нього помістяться.

Крім того, в Овручі збереглися декілька старовинних будинків, Таких будівель зовсім небагато. Це зразки скромного провінційного модерну початку ХХ століття, але вони майже не дають жодного уявлення про те, яким було місто років сто тому. Підозрюємо, що крім цих декількох будиночків, все інше було дерев’яним. Тому і не мало шансу дожити до наших днів. А може забудова постраждала під час війни.

Тепер про те, як доїхати до Овруча громадським транспортом. З Києва, від ст. метро «Академмістечко», до міста їздять маршрутки, їхати 3,5 години, вартість 90 грн. Або ж доїжджаєте до Коростеня маршруткою чи електричкою або потягом, а звідти ще годину їдете на північ до Овруча на автобусі. Ми з Києва їхали першим способом, а назад – другим. І те, і інше дуже довго і нудно. А ще в Овручі є вокзал, де зупиняються електрички та єдиний пасажирський потяг.

Квітень 2018