Якщо шукати відгуки мандрівників про українські обласні центри, то менш за все інформації знайдеться саме про Кропивницький. Складається враження, що ніхто з туристів до цього міста не доїжджає. У чому ж причина? Адже Кропивницький знаходиться в самому центрі України! Так. Але водночас всі важливі шляхи його оминають, і «проїздом» до міста не потрапиш. А хто ж туди поїде спеціально? Моря нема, річка Дніпро далеко, видатного замку чи монастиря теж нема, природа звичайна, та і з назвою постійно щось трапляється. А ми взяли і поїхали. І не пошкодували!

Почнемо спочатку. Їхали ми поїздом Київ-Кривий Ріг, до якого причеплені два кіровоградські вагони. І коли приїхали (дуже рано, до речі), трошки здивувалися: чи дійсно це обласний центр? Може це райцентр? Адже привокзальна площа тут дуже маленька, порожня і більше схожа на площу перед маленькою станцією, на якій зупиняється не кожен поїзд. Планування привокзальної зони нетрадиційне: зазвичай «брама» великого (і навіть середнього) міста оформлюється архітектурним ансамблем типового «привокзального стилю», а тут якісь хащі... Десь поруч теоретично є тролейбус, але його зовсім не видно за кущами. Хоча, з іншого боку, навіщо потрібен помпезний вокзал, якщо з Києва приїжджають лише 2 вагони людей на день?)) Зараз, наскільки нам відомо, з Києва до Кропивницького їздить щоденний регіональний потяг (час у дорозі 5 годин). Але ми були в місті у 2014-му, коли було воно ще Кіровоградом. Може за два з половиною роки тут іще щось змінилося, крім розкладу поїздів, тому в нашій розповіді можуть траплятися відомості, що не відповідають сучасності.

Провінційності місту надають тиша і спокій, відсутність великої кількості людей на вулицях та масова одно-двоповерховість будинків. До речі, нічого тут поганого нема. У Женеві теж дуже тихо і спокійно. Тобто, ми маємо на увазі, що тихе місто – то не недолік.
Кропивницький здався нам чистим акуратним містом. Хоча, чому здався? Це так і є. Що ж стосується цікавих пам’яток містобудування, то тут ми знайшли багато чудових зразків культової і громадської архітектури. І зараз ми вам розкажемо, що саме у Кропивницькому нам запам’яталося найбільше, а також згадаємо декілька історичних фактів.

Отже, історія Єлисаветграда починається в середині XVIII ст., коли в 1752 р. сербський полковник Йован Хорват надіслав клопотання до Сенату Російської імперії про створення військово-переселенської одиниці під назвою Нова Сербія. На новоствореній військовій окрузі поселилися граничари – мешканці прикордонних районів Австрійської імперії на Балканах, які обороняли Австрію від турків. Разом з наказом про заснування Нової Сербії був виданий указ про заснування тут фортеці Святої Єлизавети, названої так на честь небесної покровительки імператриці. Фортеця почала будуватися в 1754 р.
Ця фортеця і стала ядром сучасного Кропивницького. Залишки її можна побачити в місті і зараз. Колись вона мала форму красивої зірки, контури якої зображені на сучасному гербі міста. Якщо подивитися на мапу Гугла, то ці контури видно і зараз, хоча і нечітко.

Сама ж фортеця, чесно кажучи, не є привабливим туристичним об’єктом.
По-перше, ви не побачите нічого такого, що зазвичай згадується при слові «фортеця», тобто міцних кам’яних мурів. Єлисаветська фортеця (місто спочатку звалося Єлисавет) – це просто земляні укріплення на великій території, всередині яких збудовані прості, можна сказати, примітивні будівлі – казарми та управління. Як єдиний історичний комплекс фортеця не сприймається. І до того ж жодних зовнішніх ознак музейного комплексу, крім табличок, тут немає. А табличок багато: і про Кутузова, і про Суворова, які перебували у фортеці під час своїх походів, і про видатного хірурга Пирогова, який працював тут у шпиталі. Будівель з XVIII ст. тут не залишилося, тому що вони були дерев’яними, а ті, що збереглися на території фортеці, зведені у ХІХ ст. і схожі на коробки. Тому відвідувати туристам цю пам’ятку, якщо ви не фанат військової історії або ж не краєзнавець, ми не радимо. Буде нецікаво. Хоча це суб’єктивно.

От якщо б фортецю музеєфікувати, міг би бути цікавий туристичний об’єкт, навіть візитівка міста. Розмови про це точаться давно, але до реальних справ жодного разу не переходило. Не прийнято у нас створювати щось «просто так», без практичного призначення.
Зараз на території фортеці розташована інфекційна лікарня.
Крім лікарні, у межах старовинних укріплень розташований меморіал ІІ Світової війни з вічним вогнем та могилами солдатів.
По дорозі до фортеці вас зустрінуть дві гармати, які часто зображуються на різних ілюстраціях про Кропивницький.

У 1774 р. за містом була затверджена назва Єлисаветград.

Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. фортеця втратила своє військове значення, тому що кордони імперії пересунулися на південь, але місто Єлисаветград навпаки, почало розвиватися. Адже на шляху до Чорного моря це було єдине велике місто. Тут працювало багато підприємств (цегляні, шкіряні заводи тощо), було організовано 4 щорічних ярмарки. Згодом виникли Одеса, Херсон, Миколаїв та інші міста, але Єлисаветград завжди був значним економічним центром з розвинутою промисловістю і торгівлею, а також культурним життям, про що буде сказано нижче.

Справжнє піднесення Єлисаветграда відбувалося в останній третині ХІХ ст. У 1868-1869 рр. було прокладено залізницю Харків-Єлисаветград-Одеса. У 1874 р. в місті англійцями братами Ельворті було засноване перше в Європі підприємство з виробництва сільськогосподарських машин. Існує воно і зараз, до 2016 р. називалося «Червона зірка». Біля музею заводу, розташованому у красивому особняку, нещодавно встановлено пам’ятник братам Ельворті.

У 1893 р. в місті було засновано телефонну станцію, телеграф, прокладено водогін. У 1897 р. був запущений один з перших в Російських імперії електричних трамваїв. Наприкінці століття тут було понад 20 гімназій та багато інших навчальних закладів. Саме тоді почав складатися неповторний архітектурний вигляд міста. Пройдемось центром та оглянемо.

Центральною вулицею є Велика Перспективна (назва старовинна), на якій розташовані адміністративні будівлі (облдержадміністрація, міськрада), магазини, кафе. Є тут і непривабливий сквер з гранітним портретом Леніна біля входу, купами сміття, поламаними лавками і пивом. Є і старовинні будинки, і радянські коробки, і сучасні «архітектурні форми». Відзначимо два старожили. Перший – ТЦ «Дзеркальний» (1911), мабуть, найпомітніша будівля міста у стилі модерн. Другий – будинок пасажу (1887), в якому зараз розташований художній музей. Хотіли зайти, але був закритий. Симпатичним забрукованим куточком Великої Перспективної є відрізок біля міськради зі старовинними будинками навпроти неї (саму міськраду, слід сказати, красивою не назвеш).

Як часто буває, в містах є вулиця центральна, а є вулиця пішохідна, яка, як правило, відходить від центральної. У Кропивницькому пішохідною вулицею є Дворцова. Чому така назва? Не знаємо. Мабуть, палац там був якійсь. На Дворцовій розташовані кафе, які у вихідний день наповнені відвідувачами. Ми встигли відвідати три з них за один день. Одне дороге, і два середніх. Одне з середніх не сподобалося через бруд, совок і несмачне морозиво, інші два виявилися непоганими. З цього можна зробити висновок, що дві третини кропивницьких кафе можна відвідувати.))

Крім того, на Дворцовій, а також на її відгалуженнях збереглася старовинна забудова у великій кількості. Кропивницький є просто заповідником так званого «цегляного стилю». А ми би назвали його «цегляним провінційним модерном». Такі милі невеликі одно-двоповерхові будинки – особнячки, скромний декор яких виконаний з цеглин. Інколи трапляються і дуже пишні фасади. У Кропивницькому таких будинків багато, і кожен має якісь яскраві оригінальні елементи.

На Дворцовій особливо хочемо відзначити будинок краєзнавчого музею, або будинок Барського (1895-1910) – рясно декорований особняк у стилі раннього модерну, прикрашений маскаронами, квітами, листям. Автором проекту є Олександр Лішневський, який збудував багато цікавих споруд у Єлисаветграді, в тому числі і прекрасну синагогу (та й сам Лішневський насправді не Олександр, а Хацкель Меєрович).

Кропивницький. Будинок Барського (краєзнавчий музей), 1895-1910, арх. Олександр Лішневський. Деталі фасаду.

Ще одним видатним архітектором Єлисаветграда був Яків Паученко, який залишив по собі в місті великий архітектурний спадок. На Дворцовій є декілька споруд у тому ж цегляному стилі його авторства. Більше того, вулиця Дворцова була перейменована на честь Паученка у 2016 р. А ми пишемо Дворцова за звичкою, тобто вона так називалася коли ми там були у 2014 р. З усіх споруд Паученка нам більше за все сподобалася колишня водолікарня Гольденберга – мавритансько-готично-модернове творіння з химерними орнаментами на фасаді і казковими дверима.

Кропивницький. Лікарня Гольденберга, кін. ХІХ ст., арх. Яків Паученко.

Цікаві «фірмові» цегляні єлисаветградські будинки ви можете побачити (інколи раптово) на різних вулицях міста. Наприклад, на розі Декабристів і Дворцової знаходиться будинок Марущака – один з найпишніших зразків з псевдобароковим фасадом. На вулиці Чміленка є будинок Вайсенберга, а також будинок Мейтуса навпроти синагоги. Обидва – авторства все того ж Паученка. Навпроти вже згаданої міськради є декілька красивих споруд, в тому числі і дуже цікава будівля колишнього готелю «Південний».

Є в місті і популярні зараз сучасні «оригінальні» скульптури. Як і скрізь – є вдалі, а є й не дуже. Нам сподобалися традиційний двірник та нетрадиційна комаха.

Окремо відзначимо культові споруди міста. На Великій Перспективній розташований головний храм УПЦ МП – грецька церква Різдва. Перший храм стояв на цьому місці з 1757 р. і був дерев’яним. Заснували його грецькі купці-переселенці, які жили тут ще з І пол. ХVIII ст. У 1812 р. на честь перемоги над Наполеоном на місці старого було зведено новий кам’яний собор у стилі раннього класицизму з елементами бароко. Відомо, що у старому храмі хрестив своїх дітей Кутузов, а його син похований на території церкви. Щодо греків, то наприкінці ХVIII ст. вони в основному переселилися до Маріуполя, а в місті залишилися тільки дві грецькі родини.

Другий храм, який ми побачили, Покровська церква (1850-1875), розташована у дворах серед радянських будинків, неподалік від залишків військового містечка ХІХ століття, частиною якого церква колись була. Храм був зведений коштом купця Щедріна за проектом видатного архітектора К. Тона в неоросійському стилі.

Третя церква – Преображенська (1813) у класичному стилі. Побудована була на місці попередньої дерев’яної, збудованої переселенцями-старообрядцями, які згодом перейшли до православ’я. Колись у ній бував імператор Микола ІІ. До речі, дуже помітна річ – багато на цих землях було переселенців різних національностей. Чим же так приваблювала тутешня земля?

Якщо ми кажемо про культові споруди, згадаємо й велику синагогу (1895-1897), яка є однією з найцікавіших будівель міста у традиційному для синагог того часу мавританському стилі.
Євреї зробили великий внесок у розвиток міста. У 2 пол. ХІХ ст. вони складали третину мешканців Єлисаветграда (1897 – майже 38%). Наприклад, персонал четвертої в Російській імперії трамвайної мережі складався майже цілком з євреїв.
Зараз у синагозі розташований музей «Євреї Єлисаветграда», який ми, на жаль, не змогли відвідати через ремонт. Сподіваємось, відремонтували.
Безумовно, кропивницька синагога є однією з найкрасивіших в Україні.

За день, проведений в місті, ми також встигли побувати в місцевому дендропарку, який є улюбленим місцем відпочинку містян. На сайті парку зазначено: «Кіровоградський Дендропарк – казковий куточок у центрі України. Сюди приїжджають тисячі гостей, аби насолодитися неймовірною красою сортових голландських тюльпанів і здійснити захоплюючу подорож у світ розваг. Український Діснейленд – така назва закріпилася за парком…» Чесно кажучи, щодо Діснейленду – це перебільшення. До того ж, сильне. А от стосовно тюльпанів, то ми погуглили фотографії і виявили, що вони тут дійсно неймовірні! Така краса! Але ми були тут у червні, коли вже нічого не цвіте. Що ж, доведеться ще раз їхати до міста, але на початку травня.

Кропивницький є батьківщиною багатьох відомих людей. Згадаємо Володимира Винниченка (1880-1951) – видатного українського письменника, Голову Секретаріату УНР, потім Голову Директорії УНР. Також у Єлисаветграді народився Арсеній Тарковський (1907-1989) – один з талановитих російських поетів ХХ століття, батько видатного режисера Андрія Тарковського. До речі, батько поета, письменник і громадський діяч Олександр Тарковський був відомим у місті українофілом, захисником української мови, а тітка (батькова сестра) Надія була дружиною Івана Карпенка-Карого.

У місті народилися: відомий радянський письменник Юрій Олеша (1899-1960), німецькомовний філософ Африкан Спір (1837-1890), який мав великий вплив на Фрідріха Ніцше та Льва Толстого, але зараз невідомий широкому загалу; поет-сатирик, автор афоризмів Дон Амінадо (Амінодав Шполянський, 1888-1957), який у 1920 р. емігрував до Франції і там прославився; Мозес (Моїсей) Гомберг (1866-1947) – американський фізик, «батько хімії радикалів», творець першого антифризу.

Також слід згадати діячів класичного музичного мистецтва ХХ століття. Мешканцем Єлисаветграда був один з найвідоміших польських композиторів класичної музики Кароль Шимановський (1882-1937), а уродженцем міста є його двоюрідний брат, видатний піаніст Генріх Нейгауз (1888-1964). Ще тут народився Юлій Мейтус (1903-1997) – відомий український радянський композитор, а також Фелікс Блуменфельд (1863-1931) – відомий піаніст та музичний педагог, серед учнів якого, крім згаданого Нейгауза, був видатний піаніст ХХ століття Володимир Горовіц.

У Кропивницькому жив один з найвідоміших письменників України ХХ століття Юрій Яновський, художник-авангардист Олександр Осьмьоркін (його племінником був згадуваний нами архітектор Яків Паученко); в родині Шимановських під час навчання в місті мешкав відомий польський письменник Ярослав Івашкевич. У єлисаветградській гімназії вчився Ігор Тамм – видатний радянський фізик-теоретик, нобелевський лауреат.

Звичайно ж, не можна не сказати про роль міста у становленні українського театру, адже воно носить ім’я Марка Кропивницького (1840-1910), видатного українського актора і драматурга. У 1882 р. він створив у Єлисаветграді першу в Україні (точніше, в тій частині України, що входила до складу Російської імперії) професійну трупу акторів, яка пізніше стала відомою під назвою Театр корифеїв. Першою виставою новоствореного театру стала «Наталка Полтавка», де роль Наталки виконувала видатна українська актриса Марія Заньковецька (1854-1934), яка була провідною зіркою не тільки Театру корифеїв, а і всієї України. Єлисаветградщина – батьківщина славетного українського драматурга, автора популярних і сьогодні п’єс «Сто тисяч» і «Хазяїн» Івана Карпенко-Карого (1845-1907), який також грав як актор на сцені єлисаветградського театру, в тому числі і у своїх п’єсах. Там же грали видатні українські актори Микола Садовський (1856-1933) та Панас Саксаганський (1859-1940). А знаєте що об’єднує Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського, крім гри в одному театрі? Насправді, вони рідні брати Тобілевичі.

Разом із Кропивницьким у заснуванні Театру корифеїв брав участь видатний драматург Михайло Старицький (1840-1904), відомий кожному як автор п’єси усіх часів «За двома зайцями» та народного суперхіта «Ніч яка місячна».

Створення суто українського професійного театру – це видатна подія в історії України, до того ж безпрецедентна. Адже професійні україномовні актори на сцені в той час – це щось неймовірне, нонсенс. Та будь-який прояв публічної активності українською мовою був у Російській імперії чимось надзвичайним.

Відреставрований будинок театру, в якому грали корифеї, зараз можна побачити на все тій же вулиці Паученка.

З 2016 р. не тільки місцевий театр, а й усе місто носить ім’я Марка Кропивницького, який народився на Єлисаветградщині, в селі Бежбайраки (нині – село Кропивницьке Новомиргородського району Кіровоградської області). Мабуть, найнеочікуваніше з усіх перейменувань останнього часу. Але ми вже встигли звикнути. Наче місто завжди так і називалося.

Так, тільки через те, яких видатних діячів подарувало місто, варто його відвідати. Непересічне цікаве минуле вгадується тут буквально в кожній цеглинці кожного старовинного будинку. Тому присвятіть один вихідний день відвідинам міста, яке так багато дало Україні і світу.

Червень 2014