Чернігівська осінь – надзвичайно красива: місто є дуже зеленим, і, відповідно, восени стає дуже яскравим. І це жовто-червоне море осіннього листя у поєднанні з древньою архітектурою робить Чернігів неймовірно чарівним.

Були ми у Чернігові 6 жовтня 2012 року. Трошки шкода, що довелося поїхати саме у цей день – багато дерев стояли ще зеленими. От якщо б ще тиждень, от тоді було б саме те.

Як завжди, маршрутка привезла нас з Києва до Чернігівського валу, де ми і провели пару годин, прогулюючись парком, милуючись церквами і фотографуючись з гарматами.

Чернігівський вал

У парку в той день було багато весіль. У різних куточках посеред білого дня пили шампанське з пластикових стаканчиків групки наряджених весільних гостей. А наречені, замучені операторами, з останніх сил позували, зображуючи перед камерою готовність до вічного кохання. Меланхолійного настрою усьому надавали звуки бандури, яка тихо співала у руках симпатичного бандуриста.

Собори на тлі осені виглядали якось особливо по-давньоруському. Непостійне сонце то виходило, то ховалося. І куполи древніх соборів услід за сонцем змінювали свій настрій: то були осінньо-печальними, то раптом весело виблискували яскравим металом.

Чернігів. Борисоглібський (1120-1123) та Спаський (1033-?) собори.

Чернігів. Борисоглібський собор, 1120-1123.

Чернігів. Будинок Чернігівського колегіуму, кін. XVI - 1770-1702 рр.

Спасо-Преображенський собор ніколи не здається таким красивим, як восени. Адже найглибше небо – саме осіннє. Раптом з-за хмари вийде сонце – і два золоті конуси, які так схожі на вафельні стаканчики для морозива, починають сяяти. Треба встигнути зробити пару кадрів, поки сонечко знов не сховалося.

Чернігів. Спасо-Преображенський собор, 1030-ті.

Сідаємо на лавочку навпроти Спаського собору – хочеться спокійно дивитися на давньоруську красу і нікуди не поспішати. Але якщо не поспішати, то більше ми сьогодні нічого не побачимо. День короткий, а приїхали ми до Чернігова пізно (спати треба менше). Доведеться пожертвувати П’ятницькою церквою, Єлецьким монастирем, старовинними дерев’яними будиночками у центрі міста.
Відразу вирушаємо на Болдині гори до Троїцько-Іллінського монастиря, адже так хочеться побачити Чернігів з висоти монастирської дзвіниці, поки вона не закрилася.

Встигли. У монастирі осінь вже буяє всіма барвами. Наче тут якійсь інший мікроклімат, ніж у решті міста. З верхніх ярусів дзвіниці дивимося на куполи Троїцького собору, на жовтогарячі дерева, на весь Чернігів. Краса!!! Тільки от… не знаю, чи то пощастило нам, чи ні, але невдовзі на дзвіниці ми виявилися не самі: прийшли дзвонарі. І давай закликати народ до вечірньої! Так, церковні передзвони – це надзвичайно красиво, але радимо вам слухати їх подалі від самих дзвонів. Бережіть вуха!

Чернігів. Дзвіниця Троїцького монастиря, 1775.

Чернігів. Погляд униз з дзвіниці.

Чернігів. Троїцько-Іллінський монастир. На подвір'ї.

Чернігів. Троїцький собор, 1679-1695, арх. Іоанн Баптист.

Наслухавшись благодатних дзвонів, обходимо востаннє навколо собору (щоб нічого не снилося, як казали мені батьки у дитинстві), і вирушаємо у найцікавіше місце Чернігова.

Іллінська церква та Антонієві печери. Тут дуже незвичайна атмосфера. Вся приваба провінційного древнього міста – саме тут. Давні схили, порослі старими деревами, непомпезна маленька церква, старовинний напівзруйнований цвинтар. І усе засипане жовтим листям. Дуже заспокоює.

Але ж і тут треба поспішати. Хочеться встигнути потрапити до печер. Одними з останніх йдемо під землю. Блукаємо вузькими тунелями. Скрізь усе підсвічено, багато дороговказів, а розмір «підземного міста» – скромний. Хіба можна тут злякатися? Але все ж таки дехто проситься на волю. Добре, виходимо.

Чернігів. Іллінська церква, ХІ-XVIII ст.

Чернігів. Антонієві печери, ХІ-XVIII ст.

Чернігів. Могила Михайла Коцюбинського на Болдиних горах.

Чернігів. Осінь на Болдиних горах.

На вулиці вже вечоріє. Проведемо ще декілька хвилин на Болдиних горах. Так хочеться запам’ятати цю красу і тишу. У Києві цього буде дуже не вистачати.

Жовтень 2012

Галерея Чернігова (багато фото 2007, 2011, 2012)