У червні 2013 року 16 старовинних дерев’яних церков Карпат (по вісім в Україні і Польщі) були включені до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Серед цих архітектурних шедеврів є й церква Святого Духа у Потеличі, яку багато хто вважає чи не найкрасивішою дерев’яною церквою України. Не знаємо, чи так це, але те, що Святодухівський храм – ОДИН з найкрасивіших – це точно.

Ось і вирішили ми подивитися на це диво живцем, а то раптом згорить… (Є така традиція у Західній України – палити дерев’яні церкви і на їх місці зводити нові монстри). Адже охоронний статус від ЮНЕСКО у країні всепереможного жлобства нічого не гарантує.

Отже, з чого розпочати подорож? Звичайно ж, треба дізнатися, як доїхати до об’єкту. От ми вам і розповімо.

1. З автостанції №2 (Львів, вул. Хмельницького) є пряма маршрутка до Потелича, але рідко.
2. З тієї ж автостанції достатньо часто ходить маршрутка до Рави-Руської. З центру Рави їдуть вже місцеві автобуси до Потелича. Радимо їх не чекати, а ловити на тій же зупинці попутку (їх там достатньо). Можуть до Потелича довезти і безкоштовно, як-от нас довезли добрі хлопці.

Але просто так розповісти про те, як доїхати, – нецікаво без згадки про місцеву дорогу. Це було дійсно сильне враження. Можемо з упевненістю констатувати: дорога від Рави до Потелича – найгірша в Україні! Ми такого ще не бачили, чесно! В принципі, той факт, що у нашій країні на багатьох дорогах треба ці самі дороги по узбіччям об’їжджати, то нормально і нікого не дивує. Але у цьому випадку хочеться згадати, що за три тижні до відвідин Потелича ми у шторм плили на катері по Чорному морю, так крен катеру був набагато менший, ніж крен маршрутки при попаданні у яму на цій дорозі. Здавалося, що автобус зараз на борт ляже. І ці нещасні п’ять кілометрів від Рави до Потелича ми їхали зі швидкістю воза. Єдиним придатним для цієї дороги транспортом слід вважати виключно танк. Можна сказати, що дорога запам’яталася не менше, ніж храм, на який ми хотіли подивитися.

Доїхали якось. Тепер треба трошки ознайомитися з історією села. Тільки трошки, бо все одно її ніхто не читає.

Називається село так на честь річки, що тече у селі, – Телиці. Раніше село Потелич було містом Телич (також носив він і інші назви, що пішли від Телиці). Вперше згадується письмово у Іпатіївському літописі у 1262 році, коли тут зупинявся Данило Галицький. У 1498 році Потеличу було надане магдебурзьке право. Місто почало бурхливо розвиватися, внаслідок чого стало одним з провідних ремісничих центрів. Основним промислом, завдяки якому прославився Потелич, було гончарство. Крім гончарних майстерень тут була фаянсова фабрика, дві гути, броварня, ґуральня, млини, воскобійня, а також розвивалися безліч інших ремесел. Ну і слід згадати про те, що місто було знамените завдяки малярам, які писали чудові ікони, що відрізнялися високим рівнем виконання.

У XVI ст. місто зазнавало татарських нападів. Під час визвольної війни середини XVII ст. містом проходили козацькі полки Богдана Хмельницького.

Після того, як у XVII ст. головний торговий шлях від Любліна до Львова став проходити осторонь Потелича, місто стало занепадати і втрачати своє значення.

От вам коротенько. Тепер про архітектуру. У селі є три церкви: Святодухівська, Троїцька та Різдва, а також костел Святого Станіслава.

Почнемо з того, заради чого ми їхали до Потелича.

Церкву Святого Духа ви побачите відразу, як приїдете до села. Вона стоїть над ставом, на дуже мальовничому узгір’ї. Це підніжжя гори Городище, яка була оборонним захистом для Потеличан під час ворожих нападів.

Церква була побудована у 1502 році місцевими гончарами на місці церкви Бориса і Гліба, спаленої татарами. Матеріалом служили соснові колоди, з’єднані дерев’яними тиблями (кілками) і кутовими врубками без єдиного цвяха (хоча зараз, звичайно, цвяхів там багато). Основні розписи були зроблені у 1620-1640 роках жовківськими малярами. Провідна роль у розписі храму належить й видатному іконописцю Івану Рутковичу. На жаль, розписи були пошкоджені під час чисельних наступних реставрацій.

Храм відомий тим, що тут бував на богослужінні Богдан Хмельницький. Місцеві хлопці нам розповіли про те, що Хмельницький у церкві одружився, але таке розповідають нам чи не у кожному третьому місті і селі Правобережної України. Так, багато жінок було у Богдана:-). А ще в Україні росте десь з півсотні дубів, під якими Богдан сидів і розсилав свої універсали.

На жаль, ми не потрапили всередину храму, тому що були у Потеличі ввечері. Це була помилка, адже вважайте, що півцеркви не побачили. А там є на що подивитися. Скористаємось фотографією з іншого джерела:

Церква не самотня, навколо неї є ще декілька споруд. Звичайно ж, це дуже цікава дзвіниця. Цікава тим, що відкрита. Тобто потрапити до неї можна не через двері – їх нема, але у нижній частині споруди замість стін і дверей – товсті балки, на яких і тримається дзвіниця. Тобто можна вільно заходити всередину й бити у дзвони. (Хоча не слід так робити весь рік, крім Великодня і тижня після нього, коли, за традицією, усі дзвіниці відкриваються, і будь-хто може зайти й вдарити у дзвін. Але тільки протягом цього тижня.)
До речі, подивіться, якими зеленими очима дивиться на вас дзвіниця на фото нижче.

З боків церкви є дві сторожові вежі, теж дерев’яні, виконані у такому ж традиційному бойківському стилі. Церква, дзвіниця та вежі у комплексі мають вигляд якогось казкового подвір’я, до якого ведуть сходи. Ну прямо тобі «сходи до неба». А от до цих сходів ви потрапляєте минувши місток через ставок з лебедями. Не у кожному селі побачиш таке, у переважній більшості наші українські села мають задрипаний вигляд. Про Потелич такого не скажеш. Режисерам можна обирати це приємне село для натурних зйомок. Дуже кіногенічне, проситься у кадр. Тут багато ставків (чи що воно там таке), пагорбів. Навіть коли ми йшли селом і заглядали у двори, то й двори здавалися якимись такими, як вони описуються в літературі. От саме так і уявляєш собі старовинний селянський двір, коли малюєш в уяві якесь гіпотетичне «гуцульське село». Тут слід згадати, що Потелич знаходиться на території природного заповідника «Розточчя», який розташований на вузькому горбистому пасмі, що пролягає від Львова аж до північного заходу Польщі. По крайньому південно-східному відрізку вододільної лінії гряди Розточчя проходить Головний європейський вододіл, який на цій ділянці розмежовує басейни Балтійського та Чорного морів.

Хоча, звичайно, про мальовничу пасторальність Потелича ми перебільшуємо – все не так ідеально, як здається. Злидні, безробіття й тотальний занепад даються взнаки. Тут додамо посилання на статтю про Святодухівську церкву, сама назва якої не залишає сумнівів у великій вірогідності того, що храм може спіткати трагічна доля: «Найстарішу церкву Львівщини «доїдає» грибок». (Тут не втримаємося прокоментувати фрагмент з цієї статті, де місцеві мешканці нарікають на сільського голову, який, начебто, не дбає, зокрема, про Святодухівську церкву. Питання: «А чи не ви того голову обирали?»)

Потелич. Церква Святого Духа, 1502.

Потелич. Дзвіниця церкви Святого Духа, 1502.

Потелич. Двері церкви Святого Духа, 1502.

Але не Святодухівським храмом єдиним живий Потелич. Є тут Троїцька церква 1936 року. Не дивлячись на молодість, храм красивий і цікавий. З будь-якої точки села виглядає він дуже мальовничо, і зі своїми п’ятьма маківками-цибулинками схожий на терем з російських народних казок. Зустрічали ми версію, що церква збудована у XVII ст., але це неправда. По-перше, вигляд сучасний. По-друге, поруч стоїть дерев’яна дзвіниця – явний додаток до дерев’яної ж церкви, яка була тут раніше. Попередниця дійсно була старовинною (з 1593 року) та дерев’яною. Але у 1937 році її розібрали, щоб вона не заважала новозбудованій кам’яній, яку 30 серпня 1936 року освятив перемиський єпископ Йосафат Коциловський.

А ту саму дерев’яну дзвіницю 1593 року,що поруч із церквою, можна назвати видатною пам’яткою дерев’яного зодчества. Точніше, вона і є видатна. Заслуговує уваги не менше, ніж «юнесківський» храм. Споруда монументальна, висока (20 метрів), струнка. Нам вона нагадала дерев’яний вітряк, який можна побачити зараз у різних музеях архітектури та побуту. Взагалі, усі дзвіниці дерев’яних церков і вітряки схожі. І не тільки зовні. Хоча дзвони відганяють бісів, а млин у давнину навпаки вважався притулком нечистої сили, все одно, коли заходиш усередину цих споруд, відчуваєш завжди якесь хвилювання містичного характеру.

Потелич. Дзвіниця Троїцької церкви,1593.

Потелич. Двері звіниці Троїцької церкви, 1593.

Потелич. Троїцька церква, 1936, арх. Олександр Пежанський.

Є у Потеличі костел Святого Станіслава (1826), причому діючий саме як католицький (у переважній більшості західноукраїнських сіл католиків днем з вогнем не відшукаєш, тому костели там або стали церквами, або стоять розвалюються). А тут є католики. Хоча, може то для поляків служби служать. Костел, як і все інше, ви відразу побачите – стоїть уздовж дороги. Простенька така споруда, але як і усе, що тут знаходиться, дуже мальовничо виглядає з пагорбів на тлі ставку з лебедями, а ще не менш мальовничо у цьому ставку віддзеркалюється.

Також на в’їзді до села стоїть мурована церква Різдва з дерев’яною дзвіницею. На жаль, часу побудови церкви ми не знаємо. Здається, що вона не дуже стара. Можливо, першої половини ХХ ст. (а може й ХХІ-го). А дерев’яна дзвіниця залишилася від церкви, яка стояла тут перед мурованою. Відомо, що була у Потеличі дерев’яна церква Різдва з 1886 року, але у 1991 році вона згоріла. Хто знає більше, чи пов’язані між собою стара дерев’яна й існуюча мурована церкви, просимо надати довідку.

Саме біля храму Різдва чекали ми на автобус назад, до Рави-Руської. Точніше, зупинка знаходиться біля магазину зеленого кольору. І ось тут вам порада: якщо спитаєте у когось з місцевих, коли буде автобус, і вам скажуть, наприклад, «хвилин за 15», то не факт. Можете простояти хвилин 40 в очікуванні. Так що, знов же, ловіть попутку. Ще порада. Дзвоніть з мобільного обережно, а то раптом у вас вмикається роумінг і ваш мобільний оператор починає радісно вітати вас у Польщі і надсилати адресу посольства України у Варшаві. Так що перед тим, як дзвонити у Потеличі, перевірте, чи не у роумінгу ви зараз. До Польщі 4 км.

Ось такий він Потелич – красивий та занапащений. Сподіваємося на збереження того колосального культурного надбання, яким володіє це незвичайне село і бажаємо одужання усім українським селам і містам. Усе залежить тільки від нас.

Липень 2013